Імпорт — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
І́мпорт — ввезення товарів, послуг (іноді може вживатися щодо капіталу, знань, технологій)
Структура імпорту України за 2006-2010 р.р. включно.[1][2] :Недорогоцінні метали — $21.27 млрд. (6%)
Інше — $106.12 млрд. (29%)
Товари і послуги, що одна країна продає іншій для внутрішнього використання, обробки чи перепродажу (Гонконг, наприклад, серйозно залежить від імпорту для своєї експортної діяльності).
Імпорт може бути видимим (товари) і невидимим (послуги).
Виділяють також реімпорт.
Якщо країна, що імпортує, не має контрбалансу у вигляді експорту, це може призвести до балансових труднощів і відповідно до обмеження імпорту у вигляді якої-небудь форми протекціонізму (типу імпортних тарифів або накладення квот на імпорт).
Імпорт забезпечує для виробничих та індивідуальних споживачів, а також для країни, низку додаткових переваг. Зокрема :
- доступ до дешевих та якісніших товарів готових виробів, сировинних та інших матеріалів та комплектуючих деталей;
- наповнення ринку дефіцитними товарами або товарами, які взагалі не виробляються на національній території;
- зростання конкуренції та стимулювання завдяки цьому оптимізації, підвищення виробництва на національній території;
- налагодження сталих виробничих зв’язків щодо кооперування виробництва з інонаціональними партнерами;
- розвиток технологій завдяки поширенню ввезення науково-містких товарів.
Вартість імпорту разом із вартістю експорту формує зовнішньоторгівельний оборот. Економіки зі значною питомою вагою зовнішньоторгівельного обороту відносять до відкритих економік.
За п’ять років (2006-2010 рр.) Україна імпортувала товарів на 297,41 млрд дол. США. Імпорт послуг: 25,78 млрд дол. США. Загальний імпорт: 323,19 млрд дол. США.
Основними видами українського товарного імпорту традиційно є паливно-енергетичні ресурси, продукти нафтопереробки, сировина та продукція хімічної та нафтопереробної промисловості, вироби чорної та кольорової металургії, машинобудування, електроніка.
Чим відрізняється імпорт від експорту?
Практично всі сучасні держави здійснюють експорт і імпорт товарів. У чому полягає специфіка обох типів міжнародної взаємодії? Чим відрізняється імпорт від експорту?
У чому полягає специфіка імпорту?
Під імпортом прийнято розуміти ввезення товарів на територію держави з інших країн з метою їх реалізації на внутрішньому ринку. Якщо продукція ввозиться з однієї країни в іншу, але після цього переправляється в третю країну – дана процедура іменується транзитом. Але третя країна в цьому випадку буде вважатися імпортером.
Слід зазначити, що фірма-виробник продукції, яка ввозиться з іншої держави, може належати імпортує його країні. В даному випадку важливо те, де саме випущений товар – юридична приналежність фабрики не грає ролі.
При імпорті зазвичай сплачуються митні збори. У встановленому законом порядку здійснюється огляд товарів, їх перевірка. У деяких випадках вироби можуть не пропустити через кордон – наприклад, якщо законодавство країни, що імпортує встановлює заборону на ввезення продукції, випущеної в конкретній державі.
У широкому сенсі під терміном «імпорт» може розумітися придбання державою за кордоном будь-яких активів (товарів, послуг або цінностей). Наприклад, буває імпорт капіталу, технологій.
У чому полягає специфіка експорту?
Під експортом прийнято розуміти, в свою чергу, вивезення товарів з держави на територію іншої з метою продажу. Аналогічно, експортуватися може і продукція, вироблена фірмою, яка належить тій країні, куди товар поставляється.
Більшість товарів, що експортуються (зокрема, якщо говорити про законодавство РФ) не обкладається будь-якими митними зборами. Але перевіряти їх на кордоні можуть так само ретельно, як і при імпорті, – на випадок, якщо хтось забажає, скориставшись каналами експорту, вивезти з країни заборонену продукцію або важливі для держави цінності.
У широкому сенсі під терміном «експорт» може розумітися, в принципі, поставка тією чи іншою державою будь-яких активів (товарів, послуг, цінностей) за кордон. Буває, таким чином, і експорт капіталу і технологій.
Різниця між імпортом і експортом
Головна відмінність імпорту від експорту полягає в тому, що в першому випадку товари ввозяться в країну з метою реалізації, у другому – вивозяться до іншої держави також для продажу.
Можна відзначити, що існує процедура реекспорту – коли товар, ввезений в ту чи іншу країну, згодом експортується в інші держави. Реекспорт відрізняється від транзиту в даному випадку тим, що при другій процедурі товар не проходить передбачені законом митні процедури. Окремий випадок реекспорту – коли одного разу вивезений товар через деякий час знову прибуває в державу, в якому він спочатку був проведений.
При імпорті сплачується велику кількість митних зборів, при експорті таких зазвичай істотно менше.
Якщо вартість товарів, що експортуються з держави, перевищить вартість виробів, що імпортуються в нього, в економіці країни формується позитивне сальдо. Якщо справа йде навпаки – то з’являється негативне сальдо.
Міжнародна торгівля — Вікіпедія
Міжнаро́дна торгі́вля — торгівля між резидентами різних держав. При міжнародній торгівлі відбувається переміщення товарів та послуг через митні кордони різних держав. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародного поділу праці.
Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою економічних зв’язків між народами і країнами, яка відображає зв’язок між товаровиробниками різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу праці, і виражає їхню взаємну економічну залежність.
Міжнародна торгівля включає експорт і імпорт товарів, співвідношення між якими називають торговельним балансом.
Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну діяльність, як товарами, так і іншими продуктами людської праці.
Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з вивозу(експорту) і ввозу (імпорту).
Торгівля зустрічна — зовнішньоторговельні операції, умови яких передбачають зустрічні зобов’язання експортерів закупити в імпортерів товари на частину чи повну вартість експортованих товарів. Однією з головних ознак Т. з. є фіксація зобов’язань імпортерів купити товар і зустрічних зобов’язань експортерів у єдиному документі — угоді чи контракті. Основні форми — бартерні угоди, компенсаційні угоди.
Торгівля компенсаційна — система торгівлі, за якої експортер товару дає свою згоду на одержання за рахунок платежу за нього товарів із країни-імпортера.
Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав чи їх груп.
Рух національних товарів між країнами дещо обмежений, а деякі національні товари взагалі не надходять у світовий товарообіг. На світовому товарному ринку обертаються тільки конкурентоспроможні товари, найкращі з національних товарів.
Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру, яка може забезпечити просування товарів чи послуг від виробника до споживача в інші країни.
Міжнародний відділ — форма маркетингової міжнародної організації, відповідно до якої філіал здійснює контроль всієї міжнародної діяльності компанії. Фахівці з маркетингу, виробництва, досліджень, планування і персоналу становлять підрозділ за географічною або виробничою ознакою або ж міжнародний філіал, що відповідає за свій власний продаж і прибутки.
«Міжнародна торгівля» полягає у реалізації угод, укладених за межами національних кордонів, з метою задоволення потреб власних підприємств та бізнесу зарубіжжя.
«Міжнародна торгівля» — це комерційна діяльність, що перетинає національні кордони. Вона включає переміщення майна, товарів, послуг, капіталу чи персоналу.
«Міжнародна торгівля» — сукупність зовнішньої торгівлі різних країн світу.
«Міжнародна торгівля» — торгівля між країнами, яка складається із ввозу (імпорту) товарів і послуг та їх вивозу (експорту). В її основі лежить міжнародний поділ праці.
«Міжнародна торгівля» — це важлива і найпоширеніша сфера міжнародних економічних відносин, яка відображає стан і перспективи просування різних товарних форм як між національними економіками, так і всередині- та між транснаціональними корпораціями, що розглядають світ як єдиний світогосподарський простір.
Країни з найбільшою міжнародною торгівлею[ред. | ред. код]
| Місце | Країна | Експорт + Імпорт | Дата інформації |
|---|---|---|---|
| — |  Європейський Союз (Екстра-ЄС27) | $3,197,000,000,000 | 2009[1] |
| 1 |  | $2,439,700,000,000 | 2009 оцін. |
| 2 | КНР | $2,208,000,000,000 | 2009 оцін. |
| 3 |  Німеччина | $2,052,000,000,000 | 2009 оцін. |
| 4 |  Японія | $1,006,900,000,000 | 2009 оцін. |
| 5 |  Франція | $989,000,000,000 | 2009 оцін. |
| 6 |  Велика Британія | $824,900,000,000 | 2009 оцін. |
| 7 |  Нідерланди | $756,500,000,000 | 2009 оцін. |
| 8 |  Італія | $727,700,000,000 | 2009 оцін. |
| — |  Гонконг | $672,600,000,000 | 2009 оцін. |
| 9 |  Південна Корея | $668,500,000,000 | 2009 оцін. |
| 10 | Бельгія | $611,100,000,000 | 2009 оцін. |
| 11 | Канада | $603,700,000,000 | 2009 оцін. |
| 12 |  Іспанія | $508,900,000,000 | 2009 оцін. |
| 13 |  Росія | $492,400,000,000 | 2009 оцін. |
| 14 |  Мексика | $458,200,000,000 | 2009 оцін. |
| 15 |  Сінгапур | $454,800,000,000 | 2009 оцін. |
| 16 |  Індія | $387,300,000,000 | 2009 оцін. |
| 17 |  Республіка Китай | $371,400,000,000 | 2009 оцін. |
| 18 |  Швейцарія | $367,300,000,000 | 2009 оцін. |
| 19 | Австралія | $322,400,000,000 | 2009 оцін. |
| 20 |  ОАЕ | $315,000,000,000 | 2009 оцін. |
Країни, які домінують у світовій торгівлі і міжнародних фінансах, передусім США, Велика Британія, Японія, Швейцарія, є одночасно країнами базування транснаціонального капіталу.[2] Саме цим обумовлена відносно висока узгодженість геополітичних інтересів їх національної еліти і світової олігархії.[2]
Слаборозвинуті країни практично позбавлені внутрішніх джерел інвестицій і цілком залежать від транснаціонального капіталу, що зумовлює компрадорський характер їх національної еліти.[2] Протиріччя між інтересами транснаціонального і національного капіталу вирішуються в них шляхом втягування останнього в обслуговування транснаціональних корпорацій і включення національної еліти в периферійні шари світової олігархії.[2]
Між цими крайніми типами розташувалися інші країни, що намагаються відстояти свої національні інтереси в глобальній міжнародній конкуренції, використовувати свої конкурентні переваги для зміцнення становища у світовій економічній системі.[2]
Етапи розвитку міжнародної торгівлі[ред. | ред. код]
Можна виокремити такі етапи розвитку міжнародної торгівлі:
- — початковий (з XVIII ст. до першої половини XIX ст.), який характеризується промисловими революціями, що замінили мануфактурне виробництво великою машинною індустрією в усіх розвинутих країнах. Важка промисловість фактично сформувала світовий ринок і одночасно різко посилила свою залежність від нього;
- — друга половина XIX ст. — початок Першої світової війни (1914 р.), що мав такі основні середовищні чинники, як науково-технічний прогрес у виробництві товарів та вдосконалення транспортних шляхів та суттєве вдосконалення якісних характеристик транспортних засобів;
- — період між двома світовими війнами деякі фахівці називають «мертвим», або «чорним» періодом у розвитку міжнародної торгівлі. Чверть сторіччя (1914–1939 рр.), що тривав цей етап, позначені подіями Першої світової війни та її руйнівними наслідками для економік європейських країн, економічними кризами 1920–1921 pp. та 1929–1933 pp., початком формування двох світових систем господарства;
- — повоєнний (50—60-ті роки) етап розвитку міжнародної торгівлі дістав ще назву «золотого» — саме в цей період було досягнуто 7% щорічного приросту світового експорту;
- — сучасний (з початку 70-х років) етап розвитку міжнародної торгівлі вже сьогодні можна поділити на два періоди: конкуренції двох світових систем господарства — капіталістичної та соціалістичної (до початку 90-х років) та глобалізації світової економіки (з початку 90-х років.
Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими чинниками міжнародного середовища, як посилення міжнародної конкуренції, зміцнення існуючих і поява нових інтеграційних угруповань, індустріалізація більшості країн, що розвиваються, проблема заборгованості як цих країн, так і постсоціалістичних (перехідних) економік, розпад світової соціалістичної системи господарства.
Теоретичні основи організації міжнародної торгівлі[ред. | ред. код]
Щодо теоретичних основ організації зовнішньої торгівлі, то можна виділити три рівні принципів зовнішньоекономічної діяльності: загальні, специфічні і національні. Загальні принципи зовнішньоекономічної діяльності — це невелика кількість загальновизнаних у всьому світі правил, що стали своєрідними загальновідомими істинами (аксіомами), яких дотримуються всі учасники міжнародних ділових операцій. І хоча в різноманітних виданнях набір цих принципів може відрізнятися, однак у кінцевому результаті, вони зводяться до трьох головних: науковість, системність, взаємовигідність. Специфічні принципи зовнішньоекономічної діяльності закріплені у відповідних міжнародних правових актах і є обов’язковими для виконання всіма державами, що підписали той або інший акт. Найбільш повний перелік принципів організації міжнародних економічних відносин є в «Хартії економічних прав і обов’язків держав», прийнятій IV Спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р.
Економіка Польщі — Вікіпедія
| Економіка Польщі | |
|---|---|
Варшава — політичний і економічний центр країни | |
| Валюта | 1 злотий = 100 грошів |
| Фінансовий рік | календарний рік |
| Організації | ЄС, WTO, OECD, НАТО |
| Статистика | |
| ВВП | $1,210 трлн ПКС (2018) |
| Ріст ВВП | ▲ 5,1 % (2018) |
| ВВП за секторами | сільське господарство: 3,3 %, промисловість: 41,1 %, послуги: 55,6 % (2015) |
| Інфляція (ІСЦ) | 2,0 % (2018) |
| Населення поза межою бідності | 17,3 % (2012) |
| Індекс Джіні | 32,4 (2012) |
| Робоча сила | 18,29 млн (2015) |
| Робоча сила за секторами | сільське господарство (12,6 %), промисловість (30,4 %), послуги (57 %) (2012) |
| Безробіття | 10,6 % (2015) |
| Галузі виробництва | машинобудування, залізо та сталь, вугілля, хімікати, суднобудування, продукти харчування, скло, алкоголь, текстиль |
| Зовнішня діяльність | |
| Експорт | $203,7 млрд (2017) |
| Експортні товари | машини та обладнання, транспортні засоби та запасні частини, напівфабрикати, продукти харчування та худоба |
| Партнери | Німеччина 27,1 % Велика Британія 6,8 % Чехія 6,6 % Франція 5,5 % Італія 4,8 % Нідерланди 4,4 % (2015) |
| Імпорт | $203,3 млрд (2017) |
| Імпортні товари | машини та устаткування, автомашини, хімікати, мінеральна сировина, паливо-мастильні матеріали та ін. |
| Партнери | Німеччина 27,6 % КНР 7,5 % Росія 7,2 % Нідерланди 5,9 % Італія 5,2 % Франція 4,1 % (2015) |
| Державні фінанси | |
| Борг | 43,4 % ВВП (2015) |
| Доходи | 81,58 млрд (2015) |
| Витрати | 90,24 млрд (2015) |
| Головне джерело: CIA World Fact Book[1] | |
Безробіття в країні від березня 2004 до березня 2008; %Польща — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості машинобудування, металургійна, гірнича (вугільна, сірчана та ін.), хімічна, кораблебудування, харчова, текстильна та легка промисловість. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський, трубопровідний, повітряний. Головні морські порти — Щецин, Свіноуйсьце, Гданськ, Гдиня. 1997 року було перевезено 386 млн т вантажів, з них залізницями 224 млн, автомобільним транспортом — 96 млн, трубопровідним — 34 млн, морським — 24 млн, річковим — 8 млн т.
За даними «Index of Economic Freedom» (Heritage Foundation, США): ВВП — $ 470 млрд. Темп зростання ВВП — 4,8 %. ВВП на душу населення — $19 000. Прямі закордонні інвестиції — $ 3,9 млрд. Імпорт (нафта і нафтопродукти, прокат чорних металів і сталь, залізняк, металообробні верстати, пшениця, бавовна) — $ 34,3 млрд (г.ч. Німеччина — 19,0 %; Італія — 7,9 %; Франція — 6,5 %; Росія — 5,4 %; Велика Британія — 4,7 %). Експорт (палива, сировина і напівфабрикати, верстати і машини, промислове і транспортне обладнання, одяг і господарські товари) — $ 28,6 млрд (г.ч. Німеччина — 36,0 %; Італія — 5,8 %; Росія — 5,6 %; Нідерланди — 4,7 %; Франція — 4,6 %).
Економіка Польщі після Другої світової війни[ред. | ред. код]
Внаслідок Другої світової війни Польща втратила майже 40 % національних надбань понад 6 млн чол. населення. З кінця 1940-х до кінця 1980-х років польська економіка була організована за радянською моделлю, що характеризується централізованим плануванням і державною власністю на засоби виробництва. Економічне зростання в перші після Другої світової війни роки, незважаючи на значне виснаження ресурсів, відбувалося прискореними темпами. У 1960-х роках щорічний приріст національного прибутку становив 6,2 %, на початку 1970-х — 8,1 %. Уряд обмежував індивідуальне споживання, щоб підтримати високий рівень капіталовкладень. На відміну від Радянського Союзу та інших Східної Європи, в Польщі не було проведено загальної колективізації. Сільське господарство було основним джерелом засобів для існування для 35 % населення. Поступово зросло значення обробної і добувної промисловості, і наприкінці 1970-х років на ці галузі припадало 50 % національного прибутку країни і 1/3 всіх робочих місць.
У 1950—1967 частка зайнятих в державній промисловості зросла на 93 % частково за рахунок передачі їй підприємств приватного сектора, що збереглися після націоналізації. У 1970—1980 зайнятість у промисловості збільшилася на 15 %. Великі капіталовкладення в післявоєнні роки сприяли розвитку металургії, машинобудування, суднобудування і хімічної промисловості. У 1990—1991 зайнятість в приватному секторі промисловості збільшилася майже на 25 %. Польська промисловість дуже диверсифікована і географічно досить рівномірно розміщена, хоч існують райони значної концентрації підприємств її провідних галузей. Провідні галузі виробляють продукти харчування, текстиль, вугілля, машини і обладнання. У Катовіцькому воєводстві (Верхня Сілезія) локалізовано близько 20 % всіх працюючих в промисловості країни; тут зосереджені підприємства вугільної промисловості і чорної металургії. Це також головний район кольорової металургії, машинобудування і виробництва металоконструкцій і інших металоємних виробів. У Лодзі і її оточенні знаходиться майже 42 % всіх зайнятих в текстильній промисловості. Близько 30 % зайнятих в електротехнічній промисловості сконцентровано в Варшаві і її околицях. Гданськ і Щецин — великі центри суднобудування. Підприємства хімічної промисловості більш розосередилися по території країни, хоч значна їх частина знаходиться в Катовіцькому воєводстві.
Після 1978, особливо в 1980—1981, економічна і соціально-політична криза викликала різкий спад виробництва. Середньорічне його зниження в 1978—1981 становило 6,5 %. У 1980-х роках настав застій, а в 1990 ВВП різко скоротився (на 11,6 %) за рахунок спаду випуску промислової продукції на 22 %. У всіх інших секторах економіки в 1990 відбулося зменшення обсягу виробництва — від 14,5 % в будівництві до 0,4 % в сфері послуг. У 1991 ВВП скоротився на 7,4 %. У лютому 1992 обсяг промислового виробництва знизився на 41 % в порівнянні з його середнім обсягом в 1989.
Економіка Польщі у нові часи[ред. | ред. код]
У 1980-х роках уряд послабив контроль за діяльністю підприємств. Л.Бальцерович розробив стратегію економічних реформ, що складалася з двох етапів. Протягом першого етапу, реалізованого восени 1989, уряд встановив контроль над бюджетом і скорегував деякі диспропорції в цінах, створив систему дотацій по безробіттю і розробив юридичну основу процедури банкрутства. Державний сектор (включаючи кооперативи) в 1989 охоплював 90 % виробництва і 85 % капіталовкладень. За планом Бальцеровича приватизація здійснювалася шляхом прискореного акціонування державного сектора і продажу підприємств. Другий етап почався 1 січня 1990 і включав різке скорочення дефіциту бюджету, реформу податкової системи, обмеження монетарного курсу, лібералізацію більшості цін, девальвацію злотих і різке скорочення темпів індексації заробітної плати. Згідно із законом про приватизацію, прийнятим літом 1990, були створені центральне агентство, що керувало процесом приватизації, і міністерство у справах власності. Швидке зростання приватного сектора почалося вже у 1989: виникли малі і середні фірми, а також особисті підприємства («мала приватизація»). У 1992 частка несільськогосподарського приватного сектора у валовому внутрішньому продукті (ВВП) становила 45 %, в тому числі в промисловості — 31 %, в будівництві — 78 % і в торгівлі — близько 91 %. Приватизація великих підприємств викликала менший інтерес з боку потенційних покупців і активний опір з боку робітників. До 1992 були акціоновані тільки 501 з 8841 підприємств, і лише 76 були придбані за ринковими цінами вітчизняними або іноземними покупцями. Процес приватизації великих підприємств в П. протікав повільно і суперечливо. До кінця 1996 була здійснена приватизація лише 1895 великих підприємств з 8841, що існували в 1989. Більш успішно йшла мала приватизація: у 1990 до приватного сектора були передані 35 тис. малих підприємств. У 1990 уряд оголосив програму «масової приватизації» для декількох сотень найбільших державних підприємств; однак до реалізації цієї програми не приступали аж до 1996 через численні поправки і доповнення. У основі цієї приватизації лежала роздача громадянам ваучерів, які являли собою акції на власність в 15 національних інвестиційних фондах, між якими і розподілялися акції підприємств, що приватизуються. До кінця листопада 1996 цією програмою було охоплено 90 % населення.
На 1996, трудові ресурси Польщі становили 22 млн чол., або 57 % населення. Приватний сектор нараховував понад 65 % всіх зайнятих.
Робоча сила в Польщі — одна з найбільш молодих в Європі: близько 60 % зайнятих мають вік до 40 років. Із загального числа зайнятих у 11 % вища, у 66 % — середня освіта. Наприкінці 1995 в сільському господ. було 26,5 % всіх зайнятих, в промисловості — 25 % (3,5 % в харчовій, 2,5 % — в гірничодобувній, 5,2 % — в машинобудуванні), 12,7 % — в торгівлі, 5,7 % — в будівництві і 5 % — на транспорті.
У 1997 ВВП Польщі становив 135,8 млрд дол., або 6406 дол. на душу населення. У 1998 національний прибуток зріс на 6,3 %, обсяг інвестицій — на 22,8 %, сумарні вкладення іноземних капіталів — на 25 млрд дол. У 2000 р. ВВП зріс до 149,8 млрд дол. Промисловість у 1998 давала 40 % ВВП; сфера послуг — 54 %, сільське господарство — 6 %. Якщо в 1989 на приватний сектор припадало 18 % ВВП, то у 1996 — 65 %, в тому числі 52 % вартості всієї промислової продукції, понад 90 % продукції роздрібної торгівлі, сільського господарства, автотранспорту і будівництва. Число приватних підприємств в Польщі збільшилося з 0,5 млн в 1988 до 1,8 млн в 1995, а підприємств з участю іноземного капіталу — з 1,6 тис. в 1988 до 25 тис. в 1996.
На 1993, орні землі Польщі становили 47 % всіх площі країни (приблизно 18 млн га), пасовища — 13 % і ліси — 29 %. У 1989 1/5 земельних угідь належала державі, інша земля знаходилася в руках приватних осіб. Державні господарства зосереджені в основному в західних і південних воєводствах. Міняється структура посівних площ: збільшується обробіток картоплі і технічних культур за рахунок скорочення посівів зернових. У результаті Польща вимушена ввозити значну кількість зерна. У 1950 зернові займали 63,6 % площ, що обробляються, в 1992 — тільки 46 %. Вирощують: пшеницю, жито, цукровий буряк, картоплю та інш. Польща є найбільшим у світі експортером яблучних консервів і займає видне місце у виробництві компотів, свіжозаморожених смородини, капусти і моркви. Країна дає 16 % європейського збору картоплі і 5 % — цукрового буряка. У 1996 в Польщі було 8 млн голів великої рогатої худоби, молока вироблялося 12 млрд л. Поголів’я свиней досягло 20 млн. Розводять домашню птицю: курчат і курей (45 млн у 1996, 76 млн — у 1980), качок 7 млн, індичок — 1 млн. У приватному сільському господарстві кінь залишається важливою тягловою силою, хоч число тракторів різко зросло — майже з нуля в 1956 до 1211,6 тис. одиниць в 1995. Важлива галузь господарства — морське рибальство, лісництво.
Основну частину електроенергії дають ТЕС, що працюють на вугіллі. У 1994 загальна встановлена потужність електростанцій Польщі становила 29,64 млн кВт; було вироблено 127,42 млрд кВт·год електроенергії.
Промисловість[ред. | ред. код]
Промисловість Польщі є основною галуззю господарства.
Основні галузі промисловості — машинобудування, металургійна, гірнича (вугільна, сірчанева тощо), хімічна, суднобудування, харчова, текстильна та легка промисловість.
Значна частка економічного потенціалу країни базується на переробці мінеральної сировини. Переважають галузі важкої промисловості. Провідну роль відіграють машинобудування, чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість. Також добре розвинені текстильна та швейна промисловість. У паливній промисловості головною галуззю є вугільна. В електроенергетиці провідну роль відіграють теплові електростанції. Чорна металургія працює на власному коксівному вугіллі та переважно імпортних рудах. Кольорова металургія з власної сировини виплавляє мідь, свинець і цинк; з імпортованої — алюміній. У Верхній Сілезії переважає металомістке важке та залізничне машинобудування. Хімічна промисловість Польщі спеціалізується на виробництві різноманітних мінеральних добрив, соди, полімерів, парфумів, ліків, фотохімії. Текстильна промисловість країни виробляє переважно бавовняні тканини. Швейна промисловість працює на експорт.
Станом на березень 2014 імпорт сталевої продукції в Польщу сягає 60 % національного споживання. Польща імпортує в основному так звані «плоскі вироби», при цьому загальне використання національного потенціалу є низьким. Загальна виробнича потужність продукції сталі в Польщі відповідає величині національного споживання, але структура виробництва не відповідає національним потребам.[2]
В 2013 у Польщі було вироблено 23,1 млн побутових приладів. Польща є найбільшим виробником складної побутової техніки у Європі, обігнавши такі країни, як Італія та Німеччина — традиційних постачальників цих товарів на світовий ринок. 70—80 % від всього обсягу складної побутової техніки, виробленої в Польщі, постачається на ринки інших європейських країн. Виробництво великих приладів — холодильників, кухонних плит, посудомийних машин в 2013 склало 17,6 млн одиниць. Виробництво цих товарів в Польщі, як правило, здійснюється на створених підприємствах великих міжнародних компаній, таких, як Samsung, Bosch, Electrolux, Indesit та FagorMastercook.[3]
Транспорт[ред. | ред. код]
Транспорт: залізничний, автомобільний, морський, трубопровідний, повітряний.
Головні морські порти: Щецин, Свіноуйсьце, Гданськ, Гдиня.
1997 року було перевезено 386 млн т вантажів, з них залізницями — 224 млн, автомобільним транспортом — 96 млн, трубопровідним — 34 млн, морським — 24 млн, річковим — 8 млн т.
2001 року ВВП складало $ 149,8 млрд.
Темп зростання ВВП — 4,8 %.
ВВП на душу населення — $3877.
Прямі іноземні інвестиції — $ 3,9 млрд.
Πовітряний транспорт[ред. | ред. код]
Міжнародні аеропорти в Польщі:
Імпорт[ред. | ред. код]
Імпортом є нафта і нафтопродукти, прокат чорних металів і сталь, залізняк, металообробні верстати, пшениця, бавовна — $ 34,3 млрд (г. ч. Німеччина — 19,0 %; Італія — 7,9 %; Франція — 6,5 %; Росія — 5,4 %; Велика Британія — 4,7 %).
Експорт[ред. | ред. код]
Експорт є паливо, сировина і напівфабрикати, верстати і машини, промислове і транспортне обладнання, одяг і господарські товари) — $ 28,6 % млрд (г. ч. Німеччина — 36,0 %; Італія — 5,8 %; Росія — 5,6 %; Нідерланди — 4,7 %; Франція — 4,6 %.
Див. також: Корисні копалини Польщі, Історія освоєння мінеральних ресурсів Польщі, Гірнича промисловість Польщі.
Українські заробітчани[ред. | ред. код]
Із 2014 року українські заробітчани стали становили все більшу частину робочої сили Польщі. Станом на 2019 рік у Польщі перебувало близько 1,2 млн українців, а взагалі за рік на тимчасові роботи до Польщі виїжджали до 2 млн українців. Постійно ж мешкає у Польщі лише 200 000 українців. За оцінками Нацбанку Польщі, українські кадри забезпечують 0,3—0,9 % зростання ВВП.[4]
|
Тематичні сайтиСписок країн за експортом нафти — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 | Частина інформації в цій статті застаріла. Ви можете допомогти, оновивши її. (квітень 2016) |
Коливання експорту нафти серед п’яти країн-лідерів (1980—2012) 
Виробництво та експорт нафти серед країн-членів ОПЕКУ цьому рейтингу країн-експортерів нафти відображені об’єми середньоденного експорту нафти. Дані відповідно до Всесвітньої книги фактів[1] та інших ресурсів.[2] Багато країн також імпортують нафту зокрема імпортують більше аніж експортують.
Прибутки від експорту нафти[ред. | ред. код]
Науковці досліджують особливості розпоряджання прибутками від екпорту нафти в різних країнах. Багато дослідників називають природні ресурси благословенням для одних країн і водночас прокляттям для інших.[3] Дослідники проблеми прокляття ресурсів зосереджують свою увагу на ролі політичного режиму в країні правовому регулюванні сфери та ризиках побудови «сировинної» економіки.[4][5][6] Проте незалежно від розуміння природних багатств як прокляття чи благословення більшість урядових стратегій спрямовані на використання цих природних енергоносіїв що дає статус-кво видобутку корисних копалин.[7] Для оцінки ризиків на ринку нафти використовують індекс PRIX який передбачає вплив політичних змін на експорт нафти з найбільших країн-експортерів.[8]
Что экспортирует и импортирует Украина: spetsialny — LiveJournal
За 2018 год объем внешней торговли Украины составил 104 млрд долларов США. Это сумма экспорта и импорта товаров; нетоварный внешнеторговый оборот (услуги, нематериальные активы, лизинг, ИТ-продукция и пр.) в расчет не берется.104 млрд долларов — это на 12% больше, чем было в 2017 г. (92,7 млрд долл.)
Согласно данным Государственной фискальной службы, экспорт товаров в 2018 г. из Украины вырос на 9% до 47 млрд долл., импорт – на 15% до 57 млрд долл. Отрицательное сальдо внешней торговли составил 9,5 млрд долларов, тогда как годом ранее оно составляло 6,2 млрд.
Что продаем и покупаем
Наибольшую долю в экспорте составляют продовольственные товары и сельскохозяйственная продукция – 18,6 млрд долл. (39,3% от общего экспорта). На втором месте – металлы и изделия из них – 11,6 млрд долл. (24,6%). Следом идут машины, оборудование и транспорт – 5,4 млрд долл. (11,4%), затем минеральные продукты – 3,4 млрд долл. (7,1%).
Основная часть экспорта товаров идет в Европейский союз – 20,1 млрд долл. (43%). В страны СНГ экспорт составил 7 млрд долларов (15%).
Что касается структуры импорта, то больше всего Украина купила машин, оборудования и транспортных средств – на 17, 4 млрд долларов, топливно-энергетических товаров на 13,5 млрд долл. (!), продукции химической промышленности на 10,6 млрд долл.
Региональная структура импорта аналогична структуре экспорта. Так, больше всего Украина купила товаров в странах ЕС – на 24,2 млрд долларов, в других странах (кроме СНГ) на 19,3 млрд долл., а в странах СНГ – на 13,2 млрд долларов.
Несмотря на то, что все официальные СМИ называют Россию «страной-агрессором», именно Россия является самым крупным торговым партнером Украины. По данным Госстата, за 11 месяцев 2018 г. экспорт в Россию у нас составил 3,3 млрд долларов (7,7% от общего экспорта), а импорт оттуда – 7,4 млрд долларов (14,2% от общего импорта).
Хотя Украина снизила общий объем потребления, по сравнению с другими группами товаров, энерго-сырьевой сектор остается значимым. Особенно, если мы посмотрим на ядерную составляющую. Ядерное топливо и комплектующие для ядерной энергетики импортируются на 100%. У нас есть такие ниши импорта, которые мы в принципе не можем заменить. То же самое касается и химический удобрений, и других товаров.
Какие перспективы для внешней торговли
В первую очередь, в стране нужно менять структуру экономики. Ведь отрицательное торговое сальдо не может долго держаться без существенного вреда для экономики в целом. Отрицательное торговое сальдо, в определенной степени, покрывается за счет других платежей, например, за счет перечислений украинцев, работающих заграницей. Но в случае обвала на рынках, экспорт из Украины сократится, а импорт, связанный с готовой продукцией, которую потребляют украинцы, так быстро сократить невозможно. В результате произойдет еще большее ухудшение торгового сальдо, что грозит дальнейшим обесценением национальной валюты.
Адаптированный текст из Источника
На графике: объем внешней торговли между Украиной и Россией опустился до уровня 2001 года. Запад рукоплещет.
Економіка Японії — Вікіпедія
| Економіка Японії | |
|---|---|
 | |
| Валюта | 1 єна = 100 сен |
| Фінансовий рік | календарний рік |
| Організації | СОТ |
| Статистика | |
| ВВП | ▲ $5,233 трлн (2016) |
| Ріст ВВП | ▲ 1 % (2016) |
| ВВП на душу населення | $41 200 (2016) |
| ВВП за секторами | сільське господарство: 1,1 %, промисловість: 29,6 %, послуги: 69,4 % (2016) |
| Інфляція (ІСЦ) | — 0,1 % (2016) |
| Населення поза межою бідності | 16,1 % (2013) |
| Індекс Джіні | 37,9 (2011) |
| Робоча сила | 66,73 млн (2016) |
| Робоча сила за секторами | сільське господарство: 2,9 %, промисловість: 26,2 %, послуги: 70,9 % (2015) |
| Безробіття | 3,1 % (2016) |
| Галузі виробництва | найбільш технологічно розвинений виробник автомобілів, електронного устаткування, верстатів, сталі та кольорових металів, суден, хімічних речовин, текстилю, продуктів харчування |
| Зовнішня діяльність | |
| Експорт | $634,9 млрд (2016) |
| Експортні товари | автомобілі 14,9 %; чавун та сталь 5,4 %; напівпровідники 5 %; автозапчастини 4,8 %; енергогенеруючі машини 3,5 %; пластикові матеріали 3,3 % |
| Партнери | США 20,2 % КНР 17,7 % Південна Корея 7,2 % Гонконг 5,2 % Таїланд 4,3 % (2016) |
| Імпорт | $583,5 млрд (2016) |
| Імпортні товари | нафта 16,1 %; рідкий природний газ 9,1 %; одяг 3,8 %; напівпровідники 3,3 %; вугілля 2,4 %; аудіо та візуальні апарати 1,4 % |
| Партнери | КНР 25,8 % США 11,4 % Австралія 5 % Південна Корея 4,1 % (2016) |
| Державні фінанси | |
| Борг | $3,24 трлн (зовнішній, 2016) |
| Доходи | $1,684 трлн (2016) |
| Витрати | $1,909 трлн (2016) |
| Головне джерело: CIA World Fact Book[1] | |
Еконо́міка Япо́нії — одна з найрозвиненіших економік світу. За розміром ВВП і обсягом промислового виробництва Японія займає 3-є місце серед країн світу після США і КНР. Вона випереджає інші азійські держави за рівнем розвитку промисловості, основні галузі якої: чорна та кольорова металургія, силове електричне обладнання, суднобудівна та автомобільна промисловість, електронне та електрокомунікаційне обладнання, приладобудування, нафтохімічна, харчова, текстильна та легка промисловість.
Наприкінці XX ст. в Японії стрімко зростали інвалютні резерви. Урядом була запроваджена система заходів щодо лібералізації вивозу японських капіталів закордон. Нині вона є найпотужнішим банківським центром і міжнародним кредитором. Її частка у міжнародних позиках зросла з 5 % у 1980 р. до 20,6 % у 1990 р. Експорт капіталу є головною формою зовнішньоекономічної діяльності. Найбільше японських капіталів працює у США (42,2 %), країнах Азії (24,2 %), Західної Європи (15,3 %), Латинської Америки (9,3 %)
Домодерна Японія[ред. | ред. код]
Японська імперія[ред. | ред. код]
Повоєнна Японія[ред. | ред. код]
У 1939, на початок Другої світової війни, японська текстильна продукція домінувала на світовому ринку, а металургія, машинобудування, зокрема транспортне, хімічна промисловість і інші мали високий рівень розвитку. Під час Другої світової війни була знищена значна частина японського економічного потенціалу. Основи для подальшого енергійного підйому і структурних перетворень в господарстві були закладені внаслідок перегляду урядової політики по відношенню до науки і техніки, організації підготовки висококваліфікованих робочих кадрів, а також завдяки використанню досвіду промислового будівництва, накопиченого до і під час війни. У післявоєнні десятиріччя, принаймні до 1973, темпи економічного зростання були надзвичайно високими: в середньому близько 10 % на рік в 1955—1973. До кінця 1973 траплялися окремі короткочасні спади до 4-6 %. У подальші роки, внаслідок різкого стрибка цін на імпортовану нафту, середньорічні темпи зростання виробництва знизилися приблизно до 4,3 %. У 1977—1987 вони становили 4,2 %. Кардинально змінилася структура національного прибутку. Якщо в сільському господарстві, рибальстві і лісовому господарстві в 1955 було створено 23 % національного прибутку, то в 1965 — 11 %, в 1995 лише 2,1 %. В той же час, гірничодобувна, обробна промисловість і будівництво, які в 1955 давали 29 % національного прибутку, в 1995 становили близько 40,7 %. Частка сфери послуг, що включає транспорт, торгівлю, фінанси і адміністративну діяльність, становила 48 % в 1955 і 58 % в 1995. У 1996 трудові ресурси оцінювалися в 67,11 млн чоловік, з яких 32,7 % були зайняті в промисловості, 26,5 — в торгівлі і банківській діяльності, 24,6 — в сфері послуг і 5,5 % — в сільському господарстві і рибальстві. Поширений довічний найм робітників і службовців, за яким працюють близько 25 % зайнятих в обробній промисловості.
У 1980-х роках в країні відбулося згортання енергоємних і матеріалоємних виробництв в рамках структурної перебудови промисловості з метою зниження її залежності від імпорту сировини і палива. Своєрідна риса японської економіки — поєднання великих концернів з великим числом дрібних підприємств. Гігантські монополії (в тому числі «Mitsubishi», «Mitsui», «Sumitomo», «Fuji», «Sanwa» та інші) контролюють майже всі галузі економіки.
У країні тривалий час існувала «система довічного найму», коли працівнику не можна було переходити з однієї фірми в іншу. Якщо він наважувався це зробити, то його вважали зрадником і ставилися до нього зневажливо.
Сільське господарство[ред. | ред. код]
Особливості[ред. | ред. код]
| Скорочення орних земель | ||||
|---|---|---|---|---|
| млн га | ||||
| 1970 |
| 5,80 (3,42 / 2,38) | ||
| 1980 |
| 5,46 (3,06 / 2,41) | ||
| 1990 |
| 5,24 (2,85 / 2,40) | ||
| 2000 |
| 4,83 (2,64 / 2,19) | ||
| 2005 |
| 4,69 (2,56 / 2,14) | ||
| ( заливні поля /суходільні поля ). | ||||
Сільськогосподарські угіддя Японії складають близько 13 % її території. Більше половини цих угідь — заливні поля, які використовуються для рисівництва. В середньому, одне фермерське господарство володіє 1,8 га ріллі. Для Хоккайдо цей показник становить 18 га, а для решти 46 префектур — 1,3 га. Японії притаманне інтенсивне сільське господарство, оскільки сільськогосподарські угіддя переважно малі. Вони обробляються багатьма фермерами, як правило без застосування великої сільськогосподарської техніки, з використанням природних або хімічних добрив. Оскільки в країні не вистачає рівнинної землі, багато угідь розташовані на терасах на схилах гір, що також ускладнює використання техніки.
З кінця 20 століття для Японії характерне швидке скорочення орних площ, особливо заливних полів. Причинами скорочення називають перехід японців від традиційного до західного способу життя — зменшення споживання рису і збільшення споживання пшеничних виробів, м’яса, молочних продуктів тощо. Іншою причиною скорочення орних земель є урбанізація, а також розвиток підприємств вторинного і третинного секторів економіки. Колишні сільськогосподарські угіддя відводяться під будівництво житлових приміщень, заводів, офісів або доріг.
| Орні землі в префектурах | Орні землі на Хоккайдо | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
|
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Японські фермери.За чинним японським законодавством від 1990 року усе населення країни, що зайняте у сільському господарстві називається фермерами. Вони поділяються на дві категорії: ті, хто вирощують продукцію для власних потреб, і ті, хто вирощує продукцію на продаж. Перші називаються простими фермерами[2], а другі — фермерами-торговцями[3]. Останні, за законом, повинні мати орні землі площею більше 30 арів, щорічний дохід з яких перевищує 500 тисяч єн.
Фермери-торговці також поділяються на три типи: професіоналів[4], напів-професіоналів[5] і любителів[6]. До першого і другого типу належать особи, які є молодшим 65 років і займаються сільськогосподарськими роботами більше 60 днів на рік. Річний дохід професіоналів в основному формується за рахунок збуту сільськогосподарської продукції. Напів-професіонали заробляють на сільському господарстві лише частково. Любителі є старшими 65 років; для них вирощування продукції джерелом додаткового заробітку або хоббі. Станом на кінець 20 — початок 21 століття більше половини японських фермерів належать до третього типу і є, переважно, особами похилого віку.
| К-сть фермерських господарств | К-сть фермерів |
|---|---|
Рисівництво[ред. | ред. код]
| Площа висіву культур (2005) | ||||
|---|---|---|---|---|
| % | ||||
| Рис |
| 40,0% | ||
| Кормові |
| 24% | ||
| Овочеві |
| 13% | ||
| Ячмінні |
| 6% | ||
| Фруктові |
| 6% | ||
| Бобові |
| 5% | ||
| Технічні |
| 4% | ||
| Інші |
| 4% | ||
| площа 4,38 млн га | ||||
Основною галуззю сільського господарства Японії є рисівництво. Близько половини усієї орної землі країни, призначена для вирощування рослин, відведена під рис.
У 1960-х роках, під час японського економічного дива, населення Японії і його прибутки зросли, що викликало ріст попиту на рис. В цю добу японське рисівництво досягло свого апогею. Однак через надмірні надлишки вирощеної продукції фермери були змушені в 1970 році приступити до скочення посівних площ. На заливних рисових полях було запроваджено систему сівозміни. Одночасно було вдосконалено техніку вирощування рису, яка дозволяла отримувати високі врожаї з невеликих полів. Втім активне скорочення угідь, що збіглося зі скороченням кількості населення, зайнятого в сільському господарстві, спричинило дефіцит рису, який виник після 1997 року. На початку 21 століття прибутки від вирощування рису становили 23 % від валової продукції сільського господарства Японії.
 |  |
| Найбільші виробники рису | Центри рисівництва |
Рибальство[ред. | ред. код]
Основні риболовецькі порти ЯпоніїРибальство і переробка морепродуктів є традиційною галуззю господарства японців від часів неоліту. В середньому мешканець Японії споживає 168 г риби щодня, що є найвищим показником серед країн світу. Прибережні води Японського архіпелагу багаті на рибу, їстівні водорості та інші морські ресурси. Тривалий час найприбутковішим місцем для рибальства було море Санріку на північному сході острова Хонсю, де холодна Курильська течія зустрічається з теплою течією Курошіо. Проте через аварію на сусідній Фукусімській АЕС 2011 року вилов риби і морепродуктів в цьому ареалі тимчасово зупинено. Іншим місцем, багатим на рибу, є неглибоке Східнокитайське, Охотське, Берингове, Японське моря, північна і південна частини Західного Тихого океану.
Основу вилову становлять риби родини скумбрієвих (14 %), тунці (8 %), анчоуси (8 %), приморські гребінці (7 %), сайри (5 %), риби родини лососевих (5 %), кальмари (5 %), мінтаї (4 %) та ставрида (4 %). Серед інших видів ловлять крабів, камбал, пагрів, жовтохвостів тощо. Вилов здійснюється в прибережних і віддалених водах. За міжнародним законодавством японські рибалки мають право займатися рибальством лише у японських територіальних водах та японській виключній економічній зоні радіусом 370 км в Тихому океані.
Японія є лідером світу з імпорту рибу і морепродуктів. Вона ввозить 20 % усієї риби світу, що експортується іншими країнами. Обсяги японського імпорту риби і морепродуктів почали зростати після встановлення міжнародних обмежень щодо територіальних вод та виключних економічних зон. Ці обмеження унеможливили вилов риби японськими рибалками у далеких водах Тихого океану. Після 1995 року Японія більше ввозить продукти рибальства з закордону, ніж добуває або вирощує сама. Найбільше японці витрачають грошей на ввіз креветок, а найбільше купують іноземних тунців. Головними міжнародними поставниками риби і морепродуктів до Японії є світові лідери в галузі рибальства — КНР, Перу, Чилі, США, Індонезія.
Промисловість[ред. | ред. код]
Особливості[ред. | ред. код]
Промислові райони: Токіо — Йокогама, Осака — Кобе і Нагоя, на які припадає понад 50 % прибутків обробних галузей, виділяється м. Кітакюсю на півночі о. Кюсю. Найвідсталіші в індустріальному відношенні Хоккайдо, північний Хонсю і південний Кюсю, де розвинені чорна і кольорова металургія, коксохімія, нафтопереробка, машинобудування, електронне приладобудування, військова, скляно-керамічна, цементна, харчова, текстильна, поліграфічна промисловість.
Головним структурним фактором є наука і освіта, тому їм приділяється особлива увага. Відповідно до державної програми розвитку національної системи науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) було здійснено перехід від імпортування технічних досягнень до розробки власної системи НДДКР. Здійснено кардинальні заходи щодо вдосконалення підготовки кадрів та подальшого розвитку міжнародного наукового співробітництва. Були створені крупні наукові центри, які займаються розробками в галузі фізики твердого тіла, атомної енергетики, фізики плазми, новітніх конструкційних матеріалів, космічних роботів та ін.
До лідерів світової економіки належать такі японські компанії, як «Тойотта Моторс», «Мацусіта Електрік», «Соні корпорейшин», «Хонда Моторс», «Тошиба», «Фудзіцу» та ін. Середній та малий бізнес ефективно функціонує в усіх галузях. Він є найактивнішим та найстабільнішим елементом ринку в розвитку конкуренції, підвищенні конкурентоспроможності товару. Майже 99 % японських компаній належить до сфери малого та середнього бізнесу. Особливо велика їх роль в автомобільній, електронній та електротехнічних галузях.
Промислові райони[ред. | ред. код]
Три великі райони
- Токійсько-Йокогамський промисловий район (Кей-хін; префектури Токіо, Канаґава, регіон Канто, Східна Японія)
- Наґойський промисловий район (Тюкьо)
- Осацько-Кобський промисловий район (Хан-сін)
Інші райони
- Північнокюсюський промисловий район (Кіта-Кюсю)
- Внутрішньояпонський морський промисловий район (Сето-найкай)
- Східноморський промисловий район (Токай)
- Північноземський промисловий район (Хокуріку)
- Кантоський промисловий район (Канто)
- Токійсько-Тібський промисловий район (Кей-йо; префектура Тіба, регіон Канто, Східна Японія)
- Касімський промисловий район (Касіма; префектура Ібаракі, регіон Канто, Східна Японія)
Автомобілебудування[ред. | ред. код]
«Автомобіль майбутнього» — Toyota i-unit.Автомобілебудування — одна з основних галузей промисловості, що забезпечила стрімкий розвиток японської економіки в другій половині 20 століття. На початку 21 століття в цій галузі було зайнято близько 8 млн осіб. Автомобільна продукція є однією з головних статей японського експорту. Великі автомобілебудівні райони розташовані в префектурах Канаґава, Сідзуока та Айті. Найбільші заводи знаходяться в містах Хіросіма, Курасікі, Сідзука, Тойота, Хамамацу, Йокосука, Йокогама, Ота. Провідними японськими автомобільними компаніями, що працюють на міжнародних ринках, є «Мазда» (Хіросіма), «Хонда» (Токіо), «Тойота» (Тойота), «Ніссан» (Йокогама), «Судзукі» (Хамамацу), «Міцубісі» (Хамамацу) та інші.
Японське автомобілебудування набуло розвитку у 1960-х роках в епоху японського економічного дива. Починаючи з 1970-х років підприємці почали експорт власної автомобільної продукції до США. Це спричинило торговельний конфлікт між обома країнами в 1974 році. Для його розв’язання японський уряд встановив обмеження на вивіз японських автомобілів закордон, а японські підприємці частково перенесли своє виробництво на територію США. Розв’язання конфлікту успішно сприяло розвитку японського автомобілебудування. Найвищого піку воно досягло 1989 року, коли в країні було виготовлено близько 13 млн автомобілів, з яких 6 мільйонів було експортовано закордон. У 1990–1995 роках спостерігався спад виробництва автомобілів до рівня 1979 року. Він змінився періодом стагнації, який закінчився 2002 року відновленням росту.
 |
| Центри автомобілебудування |
Суднобудування[ред. | ред. код]
Японський корабель «Ніппон-мару».Суднобудування є традиційною галуззю виробництва для Японії впродовж багатьох століть. Основними суднобудівними районами є узбережжя Внутрішнього Японського моря, північні береги острова Кюсю та Тихоокеанське узбережжя. Найбільші заводи розташовані у містах Сасебо, Наґасакі, Куре, Ономіті, Сакаїде, Кобе, Йокосука, Йокогама, Хакодате. Провідними японськими суднобудівними компаніями є «Сасебо» (Сасебо), «Міцубісі» (Наґасакі), «Кавасакі» (Кобе), «Юніверсал» (Кавасакі) та інші.
Після Другої світової війни, завдяки вдосконаленню техніки суднобудування, Японія була світовим лідером в цій галузі. У першій половині 1970-х років вона випускала кораблі сумарною тоннажністю понад 16 млн тон. Проте після нафтового шоку в 1974–1975 роках попит на великі танкери для перевезення нафти різко скоротився, що спричинило різке падіння японського виробництва. У 1980-х роках японські суднобудівники оправилися після кризи, але були змушені вступити у боротьбу з конкурентами з Південної Кореї та комуністичного Китаю. На початку 21 століття Японія і Корея продовжують вести боротьбу за лідерство на міжнародному ринку суднобудівництва.
Електротехніка[ред. | ред. код]
Підприємства
Ресурси і енергетика[ред. | ред. код]
Ресурси[ред. | ред. код]
інше
Японія бідна на енергетичні ресурси. Країна переважно імпортує їх з закордону, що робить її вразливою до зовнішніх впливів. До 1960-х років японська економіка працювала на кам’яному вугіллі, проте після енергетичної революції перейшла на споживання нафти. У зв’язку із нафтовими кризами 1973 і 1979 років, японський уряд прийняв рішення зменшувати нафтову залежність країни шляхом розвитку власної ядерної енергетики та переведенням частини підприємств на природний газ.
Вугілля використовується в японській металургії та на теплових електростанціях. Станом на 2004 рік його частка в енергобалансі країни становила близько 22 %. Японія цілковито відмовилася від видобутку власного вугілля у 1960-х й ввозить його у необхідних кількостях для промисловості з Австралії (57 %), Індонезії (16 %) та КНР (13 %).
Нафта основний енергетичний ресурс Японії, частка якого в енергобалансі країни близько 50 %. З нафти виготовляють основні нафтопродукти: бензин, гас, дизельне паливо, мазут, лігроїн. Станом на 2004 рік 99,7 % цього ресурсу Японія імпортувала закордоном. З них 90 % — нафта з країн Близького Сходу: Саудівської Аравії (31 %), Об’єднані арабські емірати (25 %), Іран (13 %), Катар (9 %), Кувейт (8 %). Через високу залежність Японії від нафти і політичну нестабільність Близькосхідного регіону, уряд країни намагається використовувати альтернативні джерела енергії, такі як біоетанол.
Природний газ використовується на теплових електростанціях, в містах, а також як пальне для автомобілів. Він вважається більш екологічно чистим джерелом енергії, оскільки при його споживанні викиди вуглекислого газу в атмосферу менші ніж при споживанні вугілля або нафтопродуктів. Після нафтових криз 1970-х років частка природного газу в енергобалансі країни зросла. На 2004 рік вона становила понад 13 %. 96,5 % цього ресурс
